Кужелєва Г.О., к.е.н., доцент
Арутюнян С.С., студентка
Донецький державний університет управління
м. Донецьк, Україна

Історичний досвід існування засвідчує, що економічне зростання в кожній країні на певних етапах розвитку відбувається через відповідні структурні трансформації в економічній сфері. Найгострішою проблемою структурної перебудови української економіки є розвиток промислового комплексу регіонів, де зосереджена найбільша кількість працюючого населення та основних виробничих фондів. Гострота проблеми полягає у відсутності виваженої програми антикризових дій, стратегічних ресурсів, необхідних для оновлення економічної системи та переходу до довготривалого зростання з використанням новітніх джерел ефективності і розвитку.
Загальні проблеми структурної перебудови регіонів впливу регіональних факторів на трансформацію підприємств відображені в роботах відомих науковців Л Задувайло [1], Л. Мельник [2], В. Ханеша [3] та інші.
Але темпи зміни економічних реалій виявляються швидшими за темпи вивчення даної проблематики. Потребує подальших досліджень структурна трансформація регіонального розвитку, координуюча функція регіонів в зв’язку з докорінними змінами умов функціонування регіональних систем у напрямі забезпечення комплексності і економічної ефективності.
Метою дослідження є визначення ролі регіонів в структурній трансформації економіки України, вибір стратегії трансформації регіональної виробничо-економічної системи адаптованої до вимог сучасного ринку, яка забезпечить можливість підвищення конкурентоспроможності господарського комплексу регіону.
Структурна трансформація є невід’ємною та обов’язковою складовою частиною економічної політики, яка цілком природно стосується регіонів. У рамках колишньої централізовано-планової системи регіони, а точніше - їхні владні структури, як правило, виконували організаційно-політичні функції по впорядкуванню функціонування й розвитку регіонального господарського комплексу. В умовах ринкової економіки регіон стає повноцінним суб’єктом ринкових відносин.
Порівняльний аналіз розвитку регіонів свідчить про те, що тенденції наростання соціально-економічної диференціації багато в чому пов’язані з неоднорідністю господарського простору України, а отже, і з відмінностями можливостей успішної роботи в ринкових умовах. У виграшному становищі перебувають в основному регіони-експортери продукції, що використовують стійкий зовнішній попит на нафту та продукти її перегонки, чорні метали, недорогоцінні метали, а також великі торговельно-посередницькі центри й центри банківського капіталу – Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Харків. Для інших регіонів трансформація в ринкових умовах господарювання сполучена з великими труднощами. Тому державна економічна політика не повинна ґрунтуватися ні на встановленні загальних для всіх суб’єктів держави фінансово-економічних правил, ні на підтримці регіонів з політичних міркувань.
Необхідним є об’єктивний і конструктивний підхід до формування державної системи структурного регулювання територіального соціально-економічного розвитку країни, який базується, по-перше, на визнанні необхідності урахування регіональної специфіки при розробці економічної, соціальної, фінансової політики держави; по-друге, – на відмові від надання регіонам індивідуальних пільг і застосуванні обґрунтованих заходів державної підтримки різних типів регіонів, які мають загальні проблеми й схожі особливості соціально-економічного розвитку, що безпосередньо впливають на характер і результати господарської діяльності; по-третє, – на формуванні в кожному суб’єкті держави комплексного господарського механізму, що охоплює всі сторони економічного й соціального розвитку та побудований на базі загальнонаціональних принципів і законів, але з урахуванням власних особливостей та інтересів населення регіону.
Тільки при комплексному підході, що поєднує макроекономічну, промислову, структурну й регіональну реформи, можна говорити про новий, більш ефективний підхід до реформування національної економіки. Пропонований підхід полягає в тому, що саме регіональний рівень є початковим, стартовим рівнем для формування державної політики.
Тим самим багаторазово зростає координаційна функція органів місцевого самоврядування в структурному реформуванні. Саме вони покликані в ринковій ситуації забезпечувати комплексний розвиток відповідної території, її господарського комплексу як цілісної системи – суб’єкта ринкових відносин. І саме виходячи з цього, повинна формуватися територіальна стратегія соціально-економічного розвитку.
Саме регіональна влада повинна стати головним інструментом і координатором нової сформованої системи відносин. Для цього необхідно створити інститут цільових комплексних програм та методологію структурних перетворень регіону [2, с. 5]. У цій ситуації пропонується зосередити великі, якщо не надзвичайні, повноваження, у деякому координаційному комітеті з промисловості, в обов’язки якого входить:
чітко вирішувати всі питання, пов’язані з передачею об’єктів соціальної, інженерної інфраструктури з балансів підприємств на баланси регіональних структур;
забезпечити підготовку подання в арбітражний суд для ліквідації хронічно збиткових підприємств та розглядати й затверджувати програми по реструктуризації цих підприємств, розукрупненню, по розпродажу активів цих підприємств, по перенесенню підприємств за межі міста та ін.;
визначати величину держзамовлення з боку регіональної, державної влади та механізм розподілу цього держзамовлення серед підприємств;
виходити із законодавчими ініціативами для надання значних податкових пільг тим підприємствам, якість продукції яких відповідає міжнародним стандартам; які збільшують розміри власних інвестицій, орієнтованих на модернізацію виробництва; надавати пільги банкам, кредитний портфель яких більш ніж наполовину становлять фінансові ресурси для промисловості; вести переговори із природними монополіями про більш дешеві тарифи на енергоресурси для подібних підприємств;
відстежувати коливання в зовнішньому середовищі регіону, а також зміни, що відбуваються в окремих його сегментах; зміни в структурі власності; стан ринкової інфраструктури; інформаційного поля;
виступати ініціаторами при створенні структуроутворюючих схем між підприємствами – ринковими інституційними утвореннями – органами влади; між ринковими інституційними утвореннями, орієнтованими на співробітництво із промисловістю (консалтинг – аудит – страхування – правове забезпечення – кредитування);
разом з представниками ділового середовища розробляти заходи щодо припинення діяльності організованої злочинності в сфері промисловості;
надавати фінансове, інформаційне, адміністративне сприяння при виході підприємств на зовнішній ринок.
Таким чином, в умовах ринкової економіки потреба в співробітництві багаторазово підсилюється в результаті наявності гострої, конкурентної боротьби на регіональному, національному й зовнішньому ринках. При цьому даний вид конкуренції має чітко виражену тенденцію до посилення. На думку німецького економіста В. Ханеша, це обумовлено, насамперед, структурними змінами, що відбуваються у світовій економіці. Здійснювані нині корінні зміни у світовій системі поділу праці призводять до усе нерівномірнішого розвитку різних регіонів і, очевидно, ця тенденція в майбутньому буде ще більше загострюватися. У результаті значних соціально-економічних структурних змін високорозвинених індустріальних країн змінюються й відносини між регіонами й містами. Основними елементами загального процесу реструктуризації є, насамперед, глобалізація і підвищення гнучкості виробництва, інтернаціоналізація інвестиційних процесів і виробничих рішень, а також відокремлення фінансово-економічних інвестиційних стратегій. У цих умовах за розміщення виробництва конкурують не тільки національні економіки, але й окремі регіони. Крім того, за право називатися глобальними містами, тобто вузловими пунктами або центрами управління виробничого й фінансового господарства в рамках економіки, організованої та діючої як транснаціональна економіка, конкурують між собою великі міста.

Література

1. Задувайло Л. Роль фінансового потенціалу при посиленні конкурентоспроможності національної економіки / Л. Задувайло // Економіст. – 2009. – № 7. – С. 35-44.
2. Мельник Л. К. Структура регіональної економіки: сутність та напрями трансформації / Л. К. Мельник // Продуктивні сили і регіональна економіка : Зб. наук. пр. у 2 ч. – К., 2009. – Ч. 2. – С. 4–10.
3. Ханеш В. Кризис и перспективы «социального города» / В. Ханеш. – М. : РАГС, 1997. – 176 с.
4. Єрохін С. Структурна трансформація національної економіки / С. Єрохін // Економіка України. – 2008. – № 10. – С. 49–52.
5. Бутко М. П. Передумови трансформації та механізми регулювання регіональних економік / М. П. Бутко // Економіка і прогнозування. – 2004. – № 2. – С. 9–20.