трансформація державної регулятивної політики в контексті світової фінансової кризи

Сибирка Л. А., Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, м. Чернівці

Постановка проблеми. Не зважаючи на численні науково-дослідні розробки іноземних і вітчизняних авторів не втрачає своєї актуальності проблематика повернення держави у якості провідного інституту регулювання фінансових і соціально-економічних процесів на тлі концентрації зусиль для мінімізації наслідків світової фінансової кризи.

На думку академіка НАН України В. Горбуліна, «першим наслідком економічних проблем стало зростання національного егоїзму, першим результатом кризи стає відносне послаблення міжнародних структур на користь національних», тобто «після багаторічного розмивання суверенітету тенденцією часу стає певне зміцнення національної держави» [3, C. 55]. Таким чином, спостерігається глобальна трансформація державної регулятивної політики, яка еволюціонує від ліберальних концепцій «над-ефективного» ринку до більш поміркованих змішаних інституційних моделей синергії держави та приватного сектору економіки.

Метою даного дослідження є виявлення напрямів удосконалення державної регулятивної політики у фінансово-економічній царині.

Основні результати дослідження. Сучасну світову фінансову кризу не можна вважати не очікуваним явищем, відомі теоретики минулого не одноразово доводили на широкому практичному матеріалі небезпечність абсолютизації ефективності «ринкової стихії».

Гіпотеза «ефективного ринку», відповідно до якої вся наявна інформація негайно і повною мірою відбивається на ринковій курсовій вартості цінних паперів, довела свою неадекватність сучасним умовам розвитку світової економіки.

Один із догматичних постулатів монетаризму у версії «Вашингтонського консенсусу» про те, що контроль інфляції є необхідним і майже достатнім для економічного зростання, також не були підкріплені ґрунтовною економічною теорією. На практиці монетаризм діяв завдяки відходу від теорії, оскільки Центральні Банки не покладалися повністю на монетарні показники, враховуючи також й ірраціональність ринків, яка розкривалася також «теорією рефлективності». Інвестори рефлексивно прямують за іншими інвесторами, роздуваючи процес до масштабів, коли не залишається інвесторів, не задіяних в даному процесі. Такий ефект в соціології називають «ефект маси». При цьому банківська сфера відчуває зворотний хід рефлексивної реакції першою та найбільш болюче: падіння вартості нерухомості спричиняє відмову від боргових зобов’язань боржників, порушення торговельних зв’язків призводить до різких рухів валютних курсів, збільшуючи валютні ризики, а загальне сподівання кризи спричиняє відтік пасивів, порушуючи золоте банківське правило, яке й так не виконується, оскільки пасиви в більшості випадків залучені на термін від кількох місяців до двох років, а іпотечні кредити видаються на термін до 30 років [2, C. 190‑191].

Попри обізнаність з природою економічних циклів, навіть найбільші у світі господарські комплекси країн – членів ОЕСР не змогли спрогнозувати термін чергової економічної кризи та ефективно мінімізувати її наслідки. Оцінки причин світової економічної кризи відрізняються. Наприклад, всесвітньовідомий фінансист Дж. Сорос вбачає головну причину кризи у помилковості політики органів державної влади та у рефлексії економічних акторів. На його думку, лідери економічно розвинутих держав використовували помилкові розрахунки при плануванні та реалізації зовнішньої та внутрішньої політики держави, не враховуючи вплив змін кон’юнктури світового фондового ринку [3, C. 56].

Серед чинників, що призвели до виникнення та розвитку глобальної фінансової кризи експерти називають недостатньо жорстке регулювання фінансового сектору і банківської системи зокрема. Тому у якості заходів, спрямованих на її подолання пропонуються такі, як підвищення жорсткості регулювання банківської системи, обмеження бонусів фінансовим менеджерам, підтримка кредитоспроможності банківської системи шляхом купівлі державою цінних паперів банків, зниження Центральними банками облікової ставки, девальвація національних валют з метою розвитку експорту [1, C. 51]. Поряд із ініціативами про реформування міжнародної фінансової системи й фінансових інститутів Світовим банком та МВФ висловлювалися думки, що в період кризи назріває необхідність перегляду домінуючої неоліберальної економічної парадигми й економічної науки в цілому [4, C. 24].

Висновки. Домінуюча неоліберальна економічна парадигма довела свою неадекватність сучасному етапу розвитку світової економічної системи. Провідні країни світу трансформують державну політику в напряму інституційних моделей синергії суспільного регулювання та приватного саморегулювання. Основними напрямами оптимізації державної регулятивної політики виступають: запровадження єдиного фінансового регулятора; підвищення жорсткості контролю за діяльністю фінансового сектору та фондового ринку; обмеження бонусів керуючим банківських і фінансових установ; запровадження обмеження в кредитуванні суб’єктів господарювання та фізичних осіб в іноземній валюті.

Література

1.    Галушко О. С. Міжнародний рух капіталу та глобальна фінансова криза / О. С. Галушко Вісник економічної науки України. – 2009. ‑ № 1. – С. 51‑55.

2.    Лапіна М. В. Причини глобальної фінансової кризи та шляхи її подолання / М. В. Лапіна // Труды Одесского политехнического университета. – 2009. – вып. 1 (31). – С. 189‑192.

3.    Мерніков Г. І. Світова фінансова криза як фактор геополітичних і геоекономічних змін / Г. І. Мерніков // Стратегічна панорама. – 2009. ‑ № 4. – С. 54‑62.

4.    Світова фінансова криза та економічна думка: круглий стіл // Економічний часопис‑ХХІ. – 2009. – № 3‑4. – С. 23‑24.