Мякотіна Н.А., викладач
Донецький державний університет управління
м. Донецьк, Україна

В Україні у другій половині XX сторіччя, коли в більшості розвинених європейських країн простежувалися відчутні позитивні зрушення в динаміці та структурі смертності, динаміка основних медико-демографічних процесів відзначалася довготривалою стагнацією та зниженням показників середньої очікуваної тривалості життя починаючи з середини 1960-х років. Зважаючи на те, що такі демографічні показники розвитку населення, як кількість осіб за статевою і віковою структурою, рівень народжуваності і смертності населення є основними індикаторами стану людського капіталу, то особливої актуальності набуває їх дослідження в динаміці.
Метою дослідження є порівняльний аналіз стану основних індикаторів людського капіталу України з іншими країнами світу.
Зростання рівня смертності протягом 1990-х років відбулося майже в усіх вікових групах населення за винятком дітей віком 1-14 років [1]. На особливу увагу заслуговує показник смертності дітей віком до одного року, що вважається одним з найчутливіших індикаторів суспільно-економічного добробуту.
У 2008 р. середня очікувана тривалість життя чоловіків становила 62,3 року, а жінок – 74 роки. Для порівняння: середня очікувана тривалість життя населення при народженні у США становить 78 років (75 і 80), у Європі – 75 років (71 і 79), в Японії – 82 роки (78 і 85) [2]. Гендерний розрив у показниках середньої очікуваної тривалості життя, що в розвинених країнах становить близько 6-7 років, в Україні досягає 12 років. Чоловіча надсмертність в Україні є результатом не так біологічних чинників, як наслідком нездорового способу життя та несприятливих умов праці.
Зросла надсмертність сільського населення: якщо у 1990 р. розрив між середньою очікуваною тривалістю життя міських і сільських чоловіків і жінок становив, відповідно, 2 роки і 0,4 року, то у 2008 р. розбіжність збільшилася до 2,5 та 1,1 року [2]. Відставання середньої очікуваної тривалості життя сільських жителів від показників міських мешканців є характерним для дитячого й працездатного віку, проте в похилому віці показники дожиття сільського населення є кращими, ніж міського. У чоловіків це простежується починаючи з 70-75 років, а у жінок – з 60-65-річного віку. Вочевидь це певною мірою пов'язано з відтоком найбільш мобільної, а отже, і найбільш здорової частини молодого сільського населення в міста. Вища середня очікувана тривалість життя селян у похилому віці може бути наслідком компенсації підвищеної смертності у попередніх дитячих та працездатних вікових групах, унаслідок чого до похилого віку доживають найбільш міцні особи, які мають кращі шанси на довголіття, ніж городяни, які виросли в містах або приїхали з сільської місцевості й у процесі адаптації до нових і складних умов життя втратили «запас міцності».
Незважаючи на наявність декількох державних програм у галузі охорони здоров'я, кошти на їх виконання закладаються недостатні. Нині рівень державних витрат на охорону здоров'я в Україні в розрахунку на душу населення у дев'ять разів менший середньоєвропейського показника, у 14 разів нижчий, ніж у ЄС, у 4-7 разів нижчий, ніж у країнах Центральної та Східної Європи, причому використовуються ці кошти неефективно і ситуація у цій сфері не поліпшується. Тож постає надзвичайно складне завдання: забезпечити природне й соціальне середовище, яке було б сприятливим для підтримання здоров'я. При цьому зусилля мають бути зосередженні не тільки на лікуванні хворих, а передусім – на допомозі здоровим людям з метою навчити їх берегти своє здоров'я. Для цього будуть необхідні, по-перше, глибинна трансформація свідомості українського соціуму; по-друге, злам, здавалося б, одвічних традицій та стереотипів і формування в людей відповідального ставлення до життя і здоров'я, свого власного і своїх близьких, насамперед дітей, на основі знань про наявні ризики, максимально наближені до конкретного місця і часу.
Наявні державні ресурси необхідно сконцентрувати на найбільш перспективних щодо результативності та економічної ефективності напрямах підтримання та відновлення здоров'я. Таким на сьогодні є посилення профілактичної спрямованості діяльності системи охорони здоров'я.
Таким чином, не тільки робота окремих відомств, відповідальних за здоров'я і добробут громадян, але, зрештою, соціально-економічний розвиток країни має бути спрямований на гармонізацію процесів відтворення населення, підпорядкований поліпшенню тих демографічних характеристик, які можна вважати кінцевими індикаторами результативності функціонування економіки й соціальної сфери, а саме:
- припинення широкомасштабного міграційного відпливу носіїв інтелектуального капіталу,
- модернізація архаїчної структури захворюваності та смертності населення,
- загальне поліпшення якості життя,
- підвищення дітородної активності населення,
- скорочення передчасної смертності,
- подовження середньої тривалості життя.

Література

1. Держаний комітет статистики України. Офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua.
2. The United Nations Department of Economic and Social Affairs - [Електроний ресурс]. – Режим доступу : www.un.org.