Метіль Т.К., ст. викладач
Ізмаїльський водний інститут
м. Ізмаїл, Україна

Сучасні процеси економічного розвитку такі, як глобалізація, регіоналізація, формування «нової економіки», зумовлюють підвищення ролі регіонів окремих держав в системі світового господарства. Одним з проявів глобалізації в кінці ХХ – на початку ХХІ століття є надання національним регіонам статусу самостійних, незалежних суб’єктів міжнародних конкурентних відносин.
Забезпечення міжнародної конкурентоспроможності регіону – це перша з проблем, яку можна назвати глобальною проблемою сучасності, тобто властивою регіонам (локалітетам) різних рівнів в різних країнах світу.
Метою дослідження є аналіз факторів міжнародної конкурентоспроможності регіону.
В глобальній економіці регіони не лише виступають економічним ареалом діяльності місцевих компаній, а й відіграють ключову роль в процесі акумуляції та дифузії знань, сприяють інтеркорпоративній взаємодії та виникненню новітніх форм бізнесу, тобто виступають активними самостійними суб’єктами конкурентних відносин.
На сучасному етапі розвитку теорії міжнародної конкуренції виділяють два підходи щодо трактування даної категорії. Перший розглядає регіональну конкурентоспроможність як агрегований показник конкурентоспроможності локальних фірм, другий – як похідну функцію від показника макроекономічної, тобто національної, конкурентоспроможності.
Основна теза першого підходу – розбіжність у економічних інтересах фірм та регіонів, в яких вони функціонують. Однак, дане твердження видається нам помилковим, оскільки пріоритетна мета будь-якої компанії – це максимізація прибутку, необхідною передумовою якої виступає зростання продуктивності виробництва. Разом з тим ключовими індикаторами конкурентоспроможності регіону виступають підвищення рівня зайнятості та добробуту місцевого населення, які у підсумку і визначають рівень регіональної конкурентоспроможності. Так, експерти Європейської Комісії зазначають, що при визначенні поняття міжнародної конкурентоспроможності регіону необхідно враховувати, що «незважаючи на наявність конкурентоспроможних та неконкурентоспроможних фірм у кожному регіоні, завжди існує загальне регіональне середовище, яке впливає на формування конкурентного статусу всіх локальних фірм».
Другий підхід щодо визначення міжнародної конкурентоспроможності регіону як похідної від рівня національної конкурентоспроможності є дещо обмеженим. Певна група макроекономічних законів та закономірностей є недієвою на субнаціональному рівні. Так, наприклад, регіони, на відміну від національних економік, не мають порівняльних переваг у різниці обмінних курсів валют. Разом з тим, інтеррегіональна мобільність факторів виробництва може виявитись критичним чинником локального розвитку.
Набуття регіоном статусу високо конкурентоспроможного на світовому рівні повинно починатися з підвищення рівня конкурентноздатності в межах національної економіки. Для цього органи місцевого самоврядування повинні спрямовувати свої зусилля на те, щоб усі критерії конкурентоспроможності регіону були високими на загальному національному рівневі, а після цього – і на міжнародному.
Однак, потрібно зазначити, що так само як сьогодні відсутнє єдине визначення поняття міжнародної конкурентоспроможності регіону, так і відсутнє єдине бачення факторів, які впливають на конкурентні позиції регіону на внутрішньому та зовнішніх ринках.
Досліджуючи дану проблему, ми вирішили розділити всі фактори, які впливають на міжнародну конкурентоспроможність на ендогенні (тобто такі, які впливають конкурентоспроможність регіону з середини) та екзогенні (вплив ззовні). При цьому додатковий розподіл факторів на економічні, екологічні та соціальні зумовлений необхідністю аналізувати регіон як цілісну соціально-економічну систему, яка розвивається на основі певної концепції сталого розвитку.
Суть концепції сталого розвитку полягає в обов'язковій узгодженості економічного, екологічного та людського компонентів розвитку сучасної світової цивілізації таким чином, щоб від покоління до покоління підвищувалась якість і безпека життєдіяльності людей, поліпшувався стан природного середовища та відбувався соціальний прогрес, що враховує потреби та інтереси в ідеалі кожної людини.
Основна причина розвитку економіки – це намагання отримати надприбутки, які утворюються завдяки тимчасовій монополії у зв'язку з впровадженням інновацій важливість цього значення (інноваційного процесу) вперше узагальнив И. Шумпетер.
Світовий досвід свідчить, що усі нововведення сприймаються ринком скептично, але якщо підприємству-новатору вдасться їх здійснити, саме механізм конкуренції виштовхує з ринку ті підприємства, які використовують застарілу технологію.
Результати інновацій проходять випробовування ринком. Успіх нововведення залежить від обсягу попиту на новий товар, його ціни, витрати, кадровий потенціал та його креатині можливості; обсяги і якості інформації, які фірма здатна залучити до виконання проекту; ліміти фінансового ресурсу, що необхідні для виконання проекту.
Таким чином, у сучасних умовах розвитку глобальної конкуренції пріоритет, на наш погляд, повинен бути відданий інноваційному розвитку, активізації інноваційної діяльності в базових наукомістких галузях, що є двигуном сталого і прискореного постіндустріального розвитку економіки. Особливу роль необхідно приділяти інноваціям економічного зростання (призводять до зростання обсягів валового регіонального продукту), так як вони є рушійним фактором підвищення конкурентоспроможності регіону та країни в цілому.